Гайтана мріяла стати великою тенісисткою
Гайтана – перша афро-українська співачка в шоу-бізнесі нашої країни. Колись джазова виконавиця, тепер вона сама пише музику і слова до своїх хітів. Нещодавно повернулася з Африки – їздила в гості до батька, з яким не бачилася 12 років (як відомо, коли Гайтані було п’ять років, батьки розлучилися, і дівчинка з матір’ю покинула Конго).
Під час розмови з “Газетою” життєрадісна виконавиця розповіла, чому не стала спортсменкою, згадала афро-українське дитинство Гайтани-Лурдес (саме таке повне ім’я відомої співачки. До речі, для батьків і друзів вона – Лурдес, а Гайтана – лише сценічне ім’я), досвід викладання у… євангелістській школі, поділилася враженнями від нещодавньої поїздки в Конго та планами пожити у США.
Львів у мене асоціюється з дощами
– Ви любите подорожувати Україною. Які асоціації у вас, зокрема, пов’язані зі Львовом?
– Так, особливо люблю бувати в маленьких містечках, де значно краще збереглися українська культура і традиції. Люди в Україні дуже гостинні… Львів у мене пов’язаний із дощами. Щоразу, коли там була, дощило. Мені казали, що це таке прекрасне місто, й обов’язково потрібно прогулятися ним. Одного разу мене все-таки “прогуляв” власник однієї автомобільної компанії, мій хороший знайомий. Він запросив нас до Львова, щоб допомогти оформити документи на автомобіль. От ми під парасолями пройшлися львівськими вуличками, зайшли у схожі на антикварні магазинчики – дуже милі й дуже душевні. Пам’ятаю, в центрі навіть ковзанка була взимку. Романтика, однак постійно дощить, а я це не дуже люблю, хоч і написала пісню “Лондон, дощі”. Напевно, мені не подобається дощ, коли він холодний, а тоді було холодно. Хочеться побачити Львів сонячним.
– Пов’язуєте своє майбутнє з Україною?
– Я – людина світу. Не можу сказати, що є патріотом цієї країни. Я – патріот хороших людей, хорошого оточення, гарного робочого настрою. Мені абсолютно не важливо, де ці люди. Якщо завтра мені скажуть, що всі мої улюблені люди вирушили в нову країну, то скажу: “Поїхали, тепер ми житимемо там”. Це нашим політикам треба думати, як зробити таку країну, щоб сюди хотіли переїжджати іноземці, а українці не бажали її покидати.
– Африку, а точніше Конго, вважаєте своєю другою батьківщиною. То який він, африканський темперамент?
– Взагалі, африканці веселі, харизматичні, завжди легкі на підйом. У них дуже розвинене почуття сімейних цінностей. Це те, що дуже відрізняє їх від європейців. У них багато сестер і братів, і всі дуже цінують одне одного. Навіть якщо зведені брати – це завжди одна велика сім’я. Дітки в родинах дуже самостійні, з дитинства знають, як з усім упоратися. А ще вони щирі й уміють радіти всьому: сонцю, танцям, життю.
– Запитання, яке не можу не поставити. Ви колись відчували прояви расової агресії в Україні?
– Чесно кажучи, не пам’ятаю жодної ситуації, коли б відчувала якийсь дискомфорт. Звичайно, в школі якісь хлопці-забіяки могли крикнути на мою адресу: “О, мочалка!” Однак я вміла за себе постояти. З дитинства займалася тенісом, а потім і танцями, музикою, зокрема джазом і блюзом. Мені це добре вдавалося, тому була в центрі уваги. Ну, а люди, які шукають, як би зробити якусь гидоту, завжди знайдуть спосіб образити – не важливо, відрізняєшся ти кольором шкіри чи окулярами на носі.
– Тобто в Україні вам цілком комфортно?
– Тут мене дивують політики. Дивишся по телевізору на їхню поведінку та думаєш: невже вас не навчили елементарної культури?! Вони ж повинні бути прикладом для людей. Тому новини не дивлюся. Тільки науково-популярні програми на кшталт тих, що показує канал “Дискавері”. Чому всі хочуть у США? Тому що там створено чесні правила життя. Не знаю, чому нам поки що не вдається жити цивілізовано. Може, тому, що в часи СРСР люди відучилися працювати чесно на всі 100%.
В Африці мені подарували козу
– У дитинстві ви до п’яти років жили в Африці, в Конго, куди переїхали ваші батьки з Києва. Але потім ваша мама повернулася з вами в Україну. Чому?
– Розлучилися – як і в багатьох інших історіях. Тільки тепер, коли з’їздила в Конго вже дорослою, зрозуміла, наскільки в моїх батьків різні характери. Мій батько – суворий, справжній чоловік. Йому потрібна жінка, яка сиділа б удома та стежила за господарством. А мою маму виховано в іншій країні, де традиції дещо відрізняються від африканських. Вона – європейська жінка, яка любить бути вільною і може приймати власні рішення. Дивуюся, як вони прожили разом шість років. На момент знайомства вони були зовсім молодими. Познайомилися студентами. Мій батько родом із Конго, однак навчався в Україні, здобував професію інженера. Закохалися, одружилися… Мама народила мене у
20 років, а вже у 25 розлучилася з батьком. Тепер у мого батька інша дружина, з якою він живе. Крім мене, в тата є ще син, мій зведений брат Денжандр. Нас двох йому достатньо, навіть при тому, що в Африці заведено мати багато дітей.
– Яким було ваше дитинство після повернення з мамою до Києва?
– Коли ми повернулися, мені було п’ять із половиною років. Довелося знову вивчати мову. З бабусею співали українські та російські пісні. Вона дуже добре вміла грати на баяні. А через півроку я вже пішла в школу. Крім навчання, до 12 років дуже серйозно займалася тенісом. Мама навіть планувала, що стану спортсменкою, може, виступатиму закордоном. Але одного разу я пішла з подругою в дитячий будинок творчості, де на мою незвичайну зачіску та зовнішність звернув увагу викладач вокально-інструментального дитячого ансамблю “Альтана”. Під час наступного заняття вперше в житті співала пісні в мікрофон. Із часом музика відсунула теніс на другий план, а згодом – і мрії мами про те, щоб я стала фінансистом чи юристом.
– Розкажіть про свою нещодавню поїздку до батька в Конго.
– З’їздила й отримала масу задоволення, поспілкувалася з татом. Розумію, як важливо мати батька й маму разом, це дуже потрібно дитині. Зрозуміла, як мені не вистачає чоловічого бачення, батькової поради. Тато мені пояснив елементарні речі. Розставання було складним. Хочу хоча б раз на рік приїжджати до нього.
В Африці мені подарували козу, дві великі метрові рибини – як мені розповіли потім, ця риба, схожа на сома, дуже смачна й дорога. На острові Сенеге шаман презентував мені папугу Жако. На жаль, не вдалося привезти птаха в Україну, бо його занесено в Червону книгу, і вивезення з Африки заборонено. Зате привезла до Києва багато етнічних африканських сувенірів, гарний національний костюм жовтого кольору та ще багато речей, що тепер нагадують мені про теплу зустріч із родичами.
Можливо, доведеться пожити декілька років в Америці
– Останнім часом ви багато часу проводите в США…
– Так, часто літаю у Штати. Ось уже третій рік буваю там щонайменше двічі на рік. Пишу там музику, тому що в цій країні дуже багато талановитих музикантів, аранжувальників. Ми міцно пов’язалися з Америкою, мені здається, там має відбутися щось велике, що, можливо, змусить мене навіть пожити там кілька років. Річ у тім, що пульсація музики в мені збігається з відчуттям музики людьми, які роблять її для мене у СЩА. Якщо в Україні музикантам потрібно докладно пояснювати, чого я хочу від музики – який ритм, який бас потрібно зіграти тощо, – то в Штатах усе розуміють із півслова.
– Ви виходитимете на американський музичний ринок?
– Ми завершили запис альбому, його вже зводять. Із цим продуктом шукаємо гарної пропозиції від американських компаній. Це буде диск для американсько-канадського ринку та Японії, окрема струмінь англомовної музики. Звичайно, він з’явиться і в Україні, Росії та європейських країнах.
– Свого часу ви викладали в одній з американських євангелістських шкіл. Що стало поштовхом до такого незвичного, як для публічної людини, кроку?
– Так, два роки ходила до церкви та думала євангелізувати весь світ! І в мене була практика в недільній школі з дітьми, де викладала уроки Біблії. Це був чудовий досвід. Мені здається, в кожної людини є в житті момент самопошуку. У мене цей пошук розпочався в
17 років. До цього не розуміла, куди йду, навіщо живу, не знала, що мені робити далі. Збагнула, що мама не може відповісти на багато запитань, які хвилюють мене, тата поруч не було, всі однолітки теж перебували в якомусь хаосі. Й один мій знайомий запросив послухати проповідь. Ми прийшли в невеличку церковцю, там були американські євангелісти, мені дуже сподобалася форма подачі їхніх думок. Для мене пишні собори тоді були чужими, всі ці прикраси та позолота не проникали в моє серце… Мені потрібно було почути щось сучасне, зрозуміле. Дуже швидко звикла до цього руху та почала сама ходити в церкву, співати пісні, зокрема в хорі. Розуміла, що це дуже корисно для серця, для душі та, природно, вступила там само в біблійний коледж. Уважаю, цей досвід був основою для справжнього дорослого життя.
– У контексті попереднього запитання: ви ведете здоровий спосіб життя, разом з іншими “зірками” шоу-бізнесу підписали “Маніфест українців проти куріння”. Чому для вас це так важливо?
– Мені здається, по жінці відразу видно, який спосіб життя вона веде: хто стежить за собою, займається спортом, а хто зловживає алкоголем, курить, не висипається… Я проти куріння, тому що куріння впливає на дітей. Мами-курці підставляють своїх майбутніх малюків, адже ця шкідлива звичка може погіршити їхнє здоров’я якщо не сьогодні, то завтра.
Узагалі, коли живеш у здоровій атмосфері, у країні, де серйозно ставляться до теми куріння, як, наприклад, у США, думки про куріння не виникає. У Штатах курять тільки ті, хто готовий до того, що на них скоса дивитимуться. У деяких аеропортах це виглядає смішно: там є спеціальні кабінки для куріння, куди набиваються бідні курці – справжня антиреклама. Я за таке ставлення суспільства, коли курити – немодно, тому погодилася підписати “Маніфест українців проти куріння”. А щодо алкоголю, то останні півтора року не пила взагалі – мені дуже сподобалося відчуття здорового способу життя.
Коментарі (Без коментарів)
Ця новина усе ще не має коментарів
Додати коментар