ЗМІ - занадто масштабне майно
Будь-який проект - вибори або нова пральна машина, як продукт певних технологій, розрахований на певного споживача. Тому, природно, приступаючи до здійснення проекту під назвою “Обери мене”, необхідно абсолютно точно знати, на яку цільову аудиторію розрахований цей проект. Звичайно, для цього потрібні масштабні соцдослідження, робота, пов’язана з розкручуванням бренда, незалежно від того, чи це пиво “Ригань”, чи блок “Народний Симбіоз Ненависників України”, і навіть – створення конкретного продукту під назвою “наш політик” або “наша партія”. А значить – і створення певного іміджу, тобто тієї ж торгової марки. Ну, яка різниця, обирайте “Кока-Колу” або обирайте Мороза? Проте у будь-якому випадку ми пам’ятаємо старий девіз Ігнатія Лойоли про те, що мета виправдовує засоби. Засоби – не тільки гроші – вкладаються зазвичай чималі. Точніше, грошові ресурси вкладаються в інші ресурси. Які скорочено називаються ЗМІ.
“Дихайте глибше – ви схвильовані!”
Засоби масової інформації, тобто преса, ніколи не були вільними. Не були і не будуть. Оскільки і в нашому українському Гондурасі, і в царській Росії, і навіть у “вільній” Америці будь-яка газета повинна на щось існувати. І у нас дуті тиражі багатьох газет, які часто малюють абсолютно нереальні цифри, насправді виявляються звичайними “понтами для приїжджих”. Така ж ситуація і з “чесними” рейтингами в інтернеті.
Та і самі сайти іноді не утримуються від спокуси підкручування собі сотні-другої хостів. І показувати тому, хто платить за це віртуальне задоволення – а ми-то ого-го! Хоча фахівці дивляться не на кількість хостів, тобто унікальних IP-адрес, а значить – відвідувачів, а на різницю між хітами і хостами, тобто – на глибину відвідувань. Адже ця цифра вказує, скільки відвідувачів не просто зайшли на сайт – випадково або спокусившись провокаційним банером із голими тітками – а скільки сторінок на цьому сайті споживач відвідав.
І прочитав.
До речі, ті ж провокаційні банери найчастіше з голими жінками або заголовками типу “Тимошенко убила Ющенка” спрацьовують один-два рази, а потім довіра до сайту повністю втрачається. Так само втрачають довіру інтернет-ресурси, які займаються передруковуванням, особливо, якщо при цьому робляться купюри. Усе це говорить тільки про одне – бажання набити собі ціну. І продатися за неї. А всі новини, якщо видання не може дозволити собі мати власну кореспондентську мережу або інформаторів у ключових структурах українського політикуму або бізнесу, походять із агентств УНІАН, Інтерфакс, Ассошиейтед Прес і т.д. Ну, або теленовини – в основному, “5-й канал”. Утім, як показує практика, досить мати своїх людей у тому ж УНІАН або домовитися про стрінгерство з журналістами двух-трьох оперативних видань – і проблема з кореспондентами вирішена. Але найчастіше новини просто передираються з вищезгаданих джерел і всі добрі наміри і заяви про “чистий інтернет” – “понти для приїжджих”.
Свободи немає і бути не може!
Отже, тільки великі медіа-холдинги і медіа-проекти з серйозним фінансуванням можуть дозволити собі не тільки купувати інформацію у того ж агентства УНІАН або викупити фотографії агентства “Рейтер” по 100 у.о. за фото, але і мати власну кореспондентську мережу по всій Україні. Не говорячи вже про співробітників власного видання. Власні кореспонденти – задоволення дороге. Хороші журналісти – задоволення ще дорожче. А якщо додати до професіоналізму ще і талант, плідність і вміння працювати в екстремальних ситуаціях, то подібних “негрів” можна перерахувати на пальцях обох рук. І не завжди ці люди користуються всеукраїнською популярністю. Як говориться, широко відомі у вузьких колах.
А зараз пригадаємо термін “редакційна політика”. Коли висококласні професіонали можуть мати свою думку, але, зважаючи на високі зарплати і гонорари, готові виконувати завдання “не тільки заради користі” “волею пославшої мене” дорогої редакції.
Дуже дорогої.
І лише дуже небагато професіоналів можуть дозволити собі наполягати на власній думці. Утім, при стажі роботи в журналістиці більше 5 років якість професіоналізму зазвичай порівнюється з кількістю цинізму. Тому що ніхто за великим рахунком не хоче рвати за… захисну уніформу ради досить сумнівних ідей. Тому врешті-решт не буває незаангажованого, неупередженого, безстороннього погляду на події, що відбуваються, – завжди превалює чиясь точка зору.
Найчастіше – точка зору редактора.
Привітаємо себе – навіть в дуже невеликому колективі INTV журналісти мають право і можливість не тільки сперечатися з головним редактором, але і писати статті, в яких висловлюють свій власний погляд на політику партії. Будь-який. І дивно чути потім звинувачення в підтримці тієї або іншої політичної сили, тому що наш принцип простий – хто раніше встав, того і капці. Тобто, все як в нашій політиці: хто раніше обгидився – той і одержав! А оскільки паскудять регулярно всі, то і отримують відповідно. Але навіть ми чесно завжди заявляли про свої симпатії і антипатії, тому вважатися абсолютно вільним виданням INTV теж не може.
Тому що свободи немає!
Власне, свободи і незалежності немає і не може бути!
Не знаю, як у тій же Європі, але в Україні, навіть якщо твоє видання – це твоє видання, ти десь орендуєш офіс, у тебе є розсилка, тираж, який треба доставляти споживачам-читачам, ти десь свою газету або журнал друкуєш, продаєш. А значить, завжди знайдуться: пожежний або податковий інспектор, скаржник, який напише позов до суду і в забезпечення якого на твоє видання суддя накладе арешт, чиновник “Укрпошти”, який припинить доставку твого видання, мер, який заборонить продавати на території міста твою газету і т.д.
Із інтернет-виданнями складніше, але, як свідчить українська практика, на них теж можна подати до суду, обробити провайдера, позбавити хостингу.
Інше питання – чи варто?
Адже наші чиновники у відповідь на екскременти, що виливають на них, уже звикли радісно кричати, що це – Божа роса. І з них все – як з гуски вода.
Правда, помалу, крапля за краплею, але все-таки думка, як вони говорять, електорату змінюється. А деякі недурні люди розуміють, що якщо не можна побудувати
“Літаючий корабель”, то його можна купити.
І купують на корені видання.
Або захоплюють його.
Як ви в човен на.., так він і по…
Отже, ми вже беремо за основу тезу, що “живучи в суспільстві, ти не можеш бути вільним від суспільства”. А значить, журналісти, виконуючи своє основне завдання медіатора, тобто переносника інформації від ньюсмейкерів до конкретного споживача, практично завжди цю інформацію – навмисно або ненавмисно - спотворюють. Звичайно, є принцип так званої американської журналістики, коли ти просто передаєш чисті новини: як говорив Леонід Бронєвой в ролі группенфюрера СС Мюллера, “розмовляти займенниками і дієсловами – вони зустрілися, він передав…” Але, по-перше, це вже нечитабельно, а, по-друге, нашому народу ближчий європейський принцип – новини з коментарями.
Чим успішно багато хто і користується.
До речі, в коментарях профі можуть залишити лазівку для так званої “езопівської” мови.
Шкода, що найчастіше в “езопу” так далеко залазять, що вже нецікаво читати.
Або незрозуміло.
Але це – деталі.
Виходить, усі провідні видання на ринку мас-медіа в Україні комусь належать – явно або неявно. Наприклад, медіа-холдинг “Главред” під керівництвом відомого журналіста Віктора Шлінчака, який із редактора відділу політики газети “Сьогодні” виріс до гендиректора медіа-холдингу, відкрито декларує свою приналежність “Нашій Україні”, точніше, Олександру Третьякову. А це – журнал “Главред” і його інтернет-прототип, газети “Известия в Украине”, “Телекритика” і навіть ціле агентство УНІАН. Утім, за деякими відомостями, в управлінні активами цього медіа-холдингу бере участь відомий український олігарх Ігор Коломойський. І це – всього лише один конгломерат, який відкрито задекларував власника.
А ось із телебаченням проблема: дуже складно зрозуміти, хто є ху. Наприклад, ще рік тому “Новий канал”, ICTV, СТБ, М1, “11 канал” (Дніпропетровськ) однозначно належали Віктору Пінчуку – де напряму, а де – через посередників. Сьогодні однозначної відповіді немає, оскільки телеринок України перебуває у процесі перерозподілу, недаремно Національна рада з телебачення і радіомовлення стала грати у свою гру.
Інший приклад – як тільки становище відомого члена СПУ Миколи Рудьковського похитнулося – наказав довго жити відомий інтернет-ресурс “Інтернет-Репортер”. І навпаки – наприкінці минулого року стало відомо, що видавець найпопулярнішої польської щоденної газети Gazeta Wyborcza Agora Group веде переговори про покупку вельми успішного інтернет-видання “Українська правда”. У разі придбання сайту, вартість якого оцінюється в $5-10 млн, польський видавець одержить один із настаріших і найбільш відвідуваних суспільно-політичних порталів України.
Є безліч прикладів, коли українські ЗМІ належать закордонним інвесторам – це не тільки російські видання з додатком “…в Україні”, але і, наприклад, “Инвест-газета” і “Дело”, які одержують гроші зі Словаччини.
Утім, є так звана “партійна” преса, де одразу видно – яка політична сила є “керівною і направляючою”, а є комерційні проекти, які з тих або інших причин симпатизують тій або іншій політичній силі. У цьому випадку INTV не є виключенням.
І лише наївна людина вірить у те, що газета може жити виключно на гроші від продажів і підписки. Ні, на периферії це трапляється, але найчастіше в будь-яке видання були вкладені чималі кошти, наприклад, для випуску бренда на ринок, на його розкручування і популяризацію. І цей засіб масової інформації часто є засобом вкладення інвестицій. Які обов’язково повинні бути відпрацьовані. Тобто, адже це бізнес – кошти, вкладені в його розкручування, повинні окупитися і принести прибуток. Неважливо, в кримінальних одиницях або кримінальних справах конкретної людини.
Повинні!
Відповідно, роль медіатора-журналіста найчастіше зводиться до вміння оперативно дізнатися про новину і оперативно її відобразити. Із невеликим коментарем. Так, часто коментар може бути абсолютно щирим – ну ТАК (с) людина думає! Але у будь-якому випадку ТАКий журналіст не може вважати себе вільним, як мінімум, від ідеології.
Найпростіше виданням, які займаються чистим криміналом – того вбили, того обікрали, ось вам зведення, ось вам фото трупа. Але давайте пригадаємо останні вбивства на замовлення. А про фото трупа Максима Курочкина ведуться суперечки до сьогоднішнього дня!
І куди подівся термін “журналістське розслідування”?
Як може журналіст проводити розслідування, якщо у нього немає ліцензії на оперативно-розшукову роботу?
А журналістська цікавість деколи закінчується дуже сумно.
Бо в Україні навіть чистий кримінал часто пов’язаний із політикою.
І правильно сказав Юрій Луценко – “дворова шпана з депутатськими значками”.
Так воно і є.
А зі шпаною зв’язуватися - собі дорожче.
І не в страху справа – просто безперспективно.
Ну, пошле тебе якийсь молокосос на зупинці – не морду ж йому тут же бити?
Тобто - кинути всі справи, запізнитися на роботу або важливу зустріч і ганятися
за ним по підворіттях?
Або кликати міліцію, складати протокол, шукати свідків.
У відповідь всього лише на пропозицію піти за відомою еротичною адресою?
А зараз уявимо на місці шпани якесь “незалежне” видання.
От так і реагують наші політики.
Іноді кличуть міліцію, але частіше посилають у відповідь.
Або не помічають.
Точніше, вдають, що не помічають.
За що купив…
Ідеологія швидкого приготування
Так чи інакше, але в Україні відбувається певний ребрендинг. Тобто переоцінка цінностей. Наприклад, поведінка пана Мороза і його союз із КПУ і ПР викликав відразу у дуже багатьох українців від “сицилістичної” ідеї. Недаремно Сан Санич так наполегливо чинив опір ідеї про дострокові вибори до парламенту. Але ідея все ж таки пройшла. І багато політсил – не тільки СПУ – пригадали про те, з якими ж вони ідеями вийдуть до людей. І ось тут уже дуже багато що залежить не тільки від поїздок по країні і передвиборних промов зі сцен, трибун і броньовиків, а від того, які ідеї наші “трибуни” запропонують людям. А для цього і потрібні ті самі “засоби виробництва” політиків, тобто засоби масової інформації. Політику потрібні друковані видання, у яких зрозуміло і доладно, з розстановкою розписані не тільки обіцянки типу “дітям – морозиво, бабі – квіти”, але і конкретна ідеологія і програма дій.
Ну – куди ж від цього подітися – в ЗМІ запускаються програми-віруси, які можуть серйозно підірвати репутацію “конкуруючої фірми”. Особливо це стосується інтернет-видань. І дуже важко відрізнити, де закінчується свобода слова і розпочинається явне замовне “мочилово”. Адже словом можна вбити, якщо не людину, то віру в неї – точно. Досить пригадати хоча б “плівки майора Мельниченка”. А при відповідному технічному прогресі дуже скоро з’являться і “диски від майора Мельниченка” і навіть “відео від майора Мельниченка”, таке собі home video.
Цікаво, що новенького нам приготували на нових виборах політтехнологи?
Порнофільм “Юля” вже був, що далі?
Але, в принципі, знаючи хоч би приблизно розстановку сил, точніше, розкладку яєць у політичному кошику українських ЗМІ, можна спрогнозувати, по-перше, майбутні інформаційні потоки – як грязьові ванни, так і очисні клізми, а, по-друге, знати кухню виготовлення смажених фактів, гарячих новин і гострих коментарів.
А також познайомитися з “кухаркою, яка керує державою” і “дітьми кухарки”.
Як говориться, страва на столі!
Джерело: INTV
Коментарі (Без коментарів)
Ця новина усе ще не має коментарів
Додати коментар